ПОСТІЄРАРХІЧНИЙ АНАЛІЗ · 008

Деколонізувати не лише думки, а й архітектуру рішень

Постієрархічний аналіз тексту Айстіса Жекевічюса «Pirmiausia reikėtų dekolonizuoti savo mintis»

Поняття, позначені ?, пояснюються без виходу зі статті.

Розмова Айстіса Жекевічюса «Pirmiausia reikėtų dekolonizuoti savo mintis» починається з незручного для Литви питання: що з нами робить історичний досвід, у якому ми передусім упізнаємо себе як жертву колонізації? Ця пам’ять реальна й важлива, однак вона може перетворитися на оптичний фільтр, що заважає побачити: сьогодні ми самі включені до глобальних економічних, політичних і культурних систем, добробут у яких розподілений нерівномірно, а частина його історично створена за умов колоніалізму, екстрактивізму та расових ієрархій.

Жекевічюс поєднує кілька площин, які в литовській публічній дискусії часто розглядають окремо: історію колоніальності, расизм, біополітику Мішеля Фуко, міркування Ашіля Мбембе про зв’язок раси й психіки, критику антропоцену та розподіл екологічної відповідальності. Тому цей текст важливий не як черговий моральний заклик «бути толерантнішими», а як спроба показати, що виключення закладене не лише в індивідуальних установках. Воно може бути вбудоване в інституції, економічний обмін, історичний наратив, саме поняття людини і навіть у те, як ми визначаємо суб’єкта кліматичної кризи.

З постієрархічної перспективи цей діагноз дуже продуктивний, але його варто продовжити ще одним питанням. Якщо колоніальність — це не лише помилка особистого мислення, чи достатньо деколонізувати думки? Що відбувається, коли змінені ідеї мають перетворитися на рішення: шкільні програми, критерії культурного фінансування, міграційну політику, державні закупівлі, кліматичні зобов’язання або правила інституцій? Саме тут починається сфера, в якій деколонізувати треба не лише свідомість, а й саму архітектуру рішень.

Аналізований текст: Aistis Žekevičius, «Pirmiausia reikėtų dekolonizuoti savo mintis», Literatūra ir menas, 19 червня 2026 р.
Джерело: «Literatūra ir menas», 2026-06-19
Для контексту: лекція Айстіса Жекевічюса «Антропоцен і раса, або чому ми ніколи не жили в одному світі», Філософський факультет Вільнюського університету, 2026-04-16.

Контекст: колонізована пам’ять і участь у сучасній системі

Випадок Литви справді незручний для простої постколоніальної карти. Влада царської Росії та Радянського Союзу залишила реальний політичний, культурний і психологічний досвід колонізації. Тому національний наратив природно будувався навколо захисту мови, державності, культури й політичної суб’єктності. Такий наратив був і залишається необхідним, коли треба зрозуміти русифікацію, окупацію, репресії або радянське переписування історії.

Однак Жекевічюс пропонує не обмежуватися цією роллю. Він нагадує і про історичні зв’язки Литви та простору Речі Посполитої з імперськими амбіціями, а передусім — про сучасну включеність Литви до західного економічного світу. Навіть якщо модерна литовська держава сама не володіла заморськими колоніями, сьогодні ми споживаємо товари, енергію, метали, сільськогосподарську продукцію й технології, чиї ланцюги постачання проходять через регіони, що сплачують значно вищу соціальну та екологічну ціну.

Тут відбувається важливий поняттєвий зсув. Колоніальність перестає бути лише подією минулого, яку можна розкласти на список винуватців і жертв. Вона стає структурою відносин: хто отримує вигоду, хто зазнає шкоди, хто контролює ресурси, чия праця залишається невидимою, чий досвід вважається універсальним, а чий — локальним або другорядним.

Той самий зсув Жекевічюс застосовує до поняття антропоцену. Якщо ми кажемо, що «людство» змінило геологічні процеси Землі, легко не помітити, що не всі люди однаково створювали кліматичну кризу, не всі однаково отримували з неї вигоди й не всі однаково зазнають її наслідків. У контексті лекції Жекевічюса антропоцен критикується за те, що абстрактна категорія людства може приховати конкретні комплекси експлуатації — рабство, плантаційну економіку, колоніалізм, расовий капіталізм і промисловий екстрактивізм.

Що текст Жекевічюса робить особливо добре

Перетворює ідентичність жертви на питання, а не на індульгенцію

Одна з найсильніших рис тексту — відмова від припущення, що пережите історичне насильство автоматично надає суспільству моральний імунітет від нових асиметрій влади. Нація могла бути колонізованою в одній історичній конфігурації й водночас посідати привілейованішу економічну чи геополітичну позицію в іншій. Це не робить попереднє насильство менш реальним. Це лише означає, що історичної ідентичності недостатньо, щоб описати сучасні відносини.

Показує расизм як технологію влади

Біополітична перспектива, яку використовує Жекевічюс, дає змогу бачити расизм ширше, ніж просто погану індивідуальну думку про іншу людину. У фукіанському контексті расизація допомагає ділити населення на ієрархізовані групи й виправдовувати нерівний рівень захисту, видимості або навіть права на життя. Така перспектива важлива, бо моральний заклик «не бути расистом» не сягає процедур, за якими голос одних людей стає надійнішим, їхнє середовище проживання — краще захищеним, їхня праця — дешевше купованою, а ризик — легше перекладається на інших.

Не зводить психологічні реакції до особистої вади

У контексті ідей Мбембе текст пов’язує расизм також зі страхами, травмами, афектами й витісненим соціальним змістом. Це продуктивно доповнює структурний аналіз. Людина може шукати «іншого», на якого переносить суспільні проблеми, не лише через свідому ідеологію. Цап-відбувайло дає змогу уникнути значно складнішого питання: які економічні, соціальні й психологічні умови виробляють небезпеку всередині самого суспільства?

Замінює універсальну провину антропоцену диференційованою відповідальністю

У контексті екологічної кризи особливо важливо не вважати «людину» однорідним актором. Історичний внесок у викиди, вигоди від індустріалізації, технологічна спроможність змінюватися й уразливість до кліматичних наслідків розподілені нерівномірно. Такий аналіз захищає від двох спрощень: від твердження, що «всі винні однаково», і від протилежного твердження, що відповідальність назавжди належить одній історичній групі.

Починає деколонізацію із саморефлексії

Сама назва тексту точно формулює методичну установку: починати не зі звинувачення іншого, а з перевірки власних категорій мислення. Це особливо важливо для суспільства, в якому геополітична безпека цілком виправдано вимагає чіткого називання російського імперіалізму, але це називання не повинно ставати підставою ігнорувати інші форми домінування. Саморефлексія не стирає геополітичної різниці — вона не дозволяє перетворити її на універсальне моральне виправдання.

Постієрархічне питання: хто деколонізує саму деколонізацію?

Саме тут аналіз Жекевічюса варто продовжити. Критична теорія дуже добре виявляє приховані ієрархії, однак із діагнозу ще не виникає процедура ухвалення рішень. Коли поняття деколонізації переходить із філософського тексту до університету, музею, школи, державної установи або системи фінансування, неминуче постає практичне питання: хто визначатиме, яка інтерпретація вже «деколонізована», а яка ще ні?

Якщо відповідь — «підготовлені експерти», ми можемо лише замінити один епістемологічний центр іншим. Старий канон змінить новий канон, старий авторитет — новий авторитет, а людям залишиться обов’язок прийняти спущену згори версію правильного мислення. Якщо відповідь — «більшість», виникає інша проблема: більшість може мати дуже мало інформації про досвід меншини й легко відтворити ту саму логіку домінування, яку деколонізація прагне критикувати.

Це не відмова від експертизи. Навпаки — питання колоніальності, клімату, історії чи расизації потребують дуже високого рівня компетентності. Але компетентність має виконувати визначену функцію: перевіряти факти, відкривати причинні зв’язки, моделювати наслідки альтернатив. Вона не повинна автоматично перетворюватися на остаточне право вирішувати, яку ціннісну ціну мають прийняти всі інші.

Від фіксованих ідентичностей до конкретної карти влади

Постієрархічна перспектива пропонує уникати двох симетричних помилок. Перша — удавати, що історичні асиметрії між групами вже не мають значення й усі люди стартують у рішенні з однакової позиції. Друга — перетворювати історичне становище групи на постійну моральну систему рангів, у якій аргумент однієї людини наперед сильніший або слабший через її категорію ідентичності.

Натомість у кожному конкретному рішенні слід будувати карту влади та впливу. Та сама людина або суспільство в різних ситуаціях може посідати різні позиції. У контексті радянської окупації Литва — колонізоване суспільство; у мережі споживання й ресурсів Європейського Союзу вона водночас є учасником відносно заможної системи; у питаннях безпеки Східної Європи — фронтирним регіоном; щодо деяких глобальних ланцюгів постачання — кінцевим споживачем, який мало бачить ціну, сплачену в місцях видобутку.

Таку множинну позицію неможливо чесно вмістити в одну етикетку «жертва» або «привілейований». Тому постієрархія переходить від ідентичності як рангу до відносин як аналітичної одиниці: хто на кого може впливати, хто що отримує, хто за що платить і хто має можливість змінити правила?

Статус жертви — не ліцензія на управління, статус провини — не вічний вирок

Історичну пам’ять треба берегти, бо без неї сучасні інституції виглядають так, ніби виникли з нічого. Але в архітектурі рішень історичне страждання не може автоматично перетворюватися на привілей вирішувати від імені інших. Інакше ієрархія не зникає — вона лише отримує нове моральне обґрунтування.

Так само успадкована належність до історичного суспільства колонізаторів не може сама по собі стати вироком індивідуальної провини. Відповідальність слід пов’язувати з тим, що людина, організація чи держава робить зараз, яку вигоду отримує від чинної системи, який вплив здатна змінити і які історичні борги на інституційному рівні обґрунтовано потребують виправлення.

Так деколонізація переходить від морального сортування ідентичностей до інституційної роботи: коригування правил, інформаційних потоків, розподілу ресурсів і прав ухвалювати рішення там, де вони створюють необґрунтовану асиметрію.

Антропоцен як завдання розподіленої відповідальності

Критика антропоцену у Жекевічюса особливо добре узгоджується з постієрархічною моделлю, бо тут очевидно недостатньо одного відповідального суб’єкта. «Людство» надто абстрактне, а називання однієї винної цивілізації чи класу — надто грубе, коли треба ухвалювати конкретні рішення щодо енергії, інфраструктури, споживання, транспорту або ланцюгів постачання.

У постієрархічному ухваленні рішень відповідальність можна було б розкласти щонайменше за чотирма вимірами:

Така чотиривимірна карта не виробляє рішення автоматично, але робить його точнішим. Вона дає змогу уникати абстрактної колективної провини й водночас не дозволяє привілейованим учасникам ховатися за формулою «ми всі однаково люди».

Як проблеми, поставлені в статті, розв’язувалися б у постієрархії

Основний постієрархічний зсув такий: не намагатися встановити для суспільства один правильний деколонізований світогляд, а перетворювати кожну реальну проблему на чітко структуровану процедуру колективного ухвалення рішення.

1. Формулюється конкретне рішення. Не «чи є Литва колоніальною?», а, наприклад, «як змінити шкільну програму історії?», «які екологічні й соціальні критерії застосовувати до державних закупівель?» або «як перерозподілити доступ до культурного фінансування?». Абстрактна ідеологічна боротьба перетворюється на розв’язуване завдання.
2. Відокремлюються факти, досвіди й ціннісні вибори. Історики та інші фахівці перевіряють події й причинні зв’язки; заторкнуті групи надають досвіди та наслідки; нормативний рівень чітко називає, між якими цінностями й ризиками здійснюється вибір. Жодна з цих площин не може підміняти іншу.
3. Визначаються всі заторкнуті учасники. Не лише за ярликами ідентичності, а за реальним відношенням до рішення: хто несе витрати, хто отримує вигоди, хто має спеціальні знання, кого можуть витіснити і хто має виконавчу владу.
4. Створюються кілька обґрунтованих альтернатив. Фахівці й зацікавлені учасники не борються за єдину доктрину, а пропонують різні варіанти рішення, для кожного вказуючи вигоди, ризики й припущення. Так критика має перейти в проєктування.
5. Альтернативи оцінюються анонімно й багатовимірно. У середовищі колективного інтелекту учасники насамперед бачили б не ім’я автора, інституцію чи статус, а саму пропозицію. Оцінювання здійснювалося б за прозоро погодженими наперед критеріями: фактичною обґрунтованістю, зменшенням нерівності, пропорційністю, побічними наслідками, захистом меншин, екологічним впливом і зворотністю рішення.
6. Компетентність вимірюється внеском, а не посадою. Голос експерта важливий не тому, що він назавжди належить до «класу експертів», а тому, що в конкретному питанні його оцінки обґрунтовані, точні й підтверджуються іншими компетентними учасниками. Вага компетентності може змінюватися від проблеми до проблеми.
7. Рішення залишається відкритим до перегляду. Після впровадження збираються результати: чи зменшилася необґрунтована асиметрія, чи не виникла нова дискримінація, чи підтвердилися прогнозовані наслідки? Якщо ні — процедура запускається знову. Постієрархія не створює остаточної ідеологічної перемоги; вона створює здатність до самокорекції.

Анонімність тут не означає, що досвід або ступінь заторкнутості стають неважливими. Навпаки, система має фіксувати, у якому відношенні людина перебуває до рішення — наприклад, чи є вона працівником, споживачем, членом місцевої громади, істориком, постачальником або безпосередньо вразливою особою. Але це відношення не повинно автоматично перетворюватися на ранг престижу. Так можна одночасно зберегти ситуаційний досвід і зменшити вплив прізвища, посади, інституційного капіталу чи публічної популярності.

flowchart LR
    A["Історична ідентичність і один правильний наратив"] --> B["Постійний моральний або експертний центр"]
    B --> C["Рішення спускається іншим згори"]
    D["Конкретне питання рішення"] --> E["Факти + досвід + карта влади й впливу"]
    E --> F["Кілька обґрунтованих альтернатив"]
    F --> G["Анонімне колективне оцінювання"]
    G --> H["Експертна перевірка реальності"]
    H --> I["Рішення та впровадження"]
    I --> J["Зворотний зв’язок за результатами"]
    J -.-> D
    classDef old fill:#f4f1ea,stroke:#8e877c,color:#191916;
    classDef post fill:#fff,stroke:#a93b2b,stroke-width:2px,color:#191916;
    class A,B,C old;
    class D,E,F,G,H,I,J post;

Два практичні приклади

Шкільна програма історії: не новий канон, а багатоперспективна архітектура

Якщо у школі вирішується, як говорити про досвід колонізації Литви та його зв’язок із глобальним колоніалізмом, найгіршим вибором було б просто замінити один закритий наратив іншим. Історики могли б підготувати кілька фактологічно обґрунтованих структур програми: одна приділяла б більше уваги російському імперіалізму й радянській окупації; інша додатково інтегрувала б владні відносини Великого князівства Литовського, периферії Речі Посполитої, історію західного колоніалізму й сучасні ланцюги постачання. Учителі, учні, історики та представники різних громад оцінювали б, яка структура найкраще одночасно зберігає фактичну точність, видимість литовського історичного досвіду й здатність розуміти глобальний контекст.

Така модель не створює «міністерства правильної пам’яті». Вона створює інфраструктуру історичної пам’яті, постійно відкриту до перевірки.

Державні закупівлі й клімат: критика колоніальності стає вимірюваним рішенням

Якщо державна установа купує комп’ютери, каву, будівельні матеріали або енергію, принцип деколонізації можна перетворити не на символічну заяву, а на критерії. Експерти визначають трудові, екологічні та правозахисні ризики ланцюга постачання; постачальники надають дані; користувачі й розпорядники бюджету бачать цінові наслідки; інформація із заторкнутих регіонів включається до оцінювання. Тоді конкурують не абстрактні моральні позиції, а конкретні сценарії закупівель із різною вартістю й наслідками.

У цій точці думка Жекевічюса про західний добробут, що спирається на нерівні ресурсні ланцюги, отримує інституційне продовження. Відповідальність стає не почуттям провини, а здатністю обрати інакше.

Постієрархічний висновок: деколонізувати право ухвалювати рішення

Текст Айстіса Жекевічюса цінний тим, що не дозволяє перетворити литовський досвід колонізації на зручне моральне укриття. Він показує, що досвід жертви й сучасна участь у привілейованіших системах можуть співіснувати; що расизм — не лише установка, а й технологія влади; що кліматичну кризу не можна чесно приписати абстрактному «людству»; що колоніальність може зберігатися після зміни політичних прапорів.

Постієрархічна перспектива пропонує піти далі. Деколонізована свідомість потрібна, але її недостатньо. Свідома людина, потрапивши до ієрархічної інституції, усе одно змушена діяти через централізовані права на рішення, закриті експертні кола, сигнали престижу й незмінні ролі. Тому довготривала деколонізація має торкнутися не лише того, що ми думаємо, а й того, як ми разом ухвалюємо рішення.

Постієрархія тут пропонує не нейтральність і не стирання ідентичностей. Вона пропонує інший принцип організації влади: факти перевіряються компетентністю, досвіди надходять від реально заторкнутих людей, альтернативи створюються множинно, рішення оцінюються анонімно й прозоро, а жоден статус не дає постійного права перебувати нагорі.

Деколонізувати думки важливо. Але справжня інституційна деколонізація починається тоді, коли ми деколонізуємо саме право ухвалювати рішення за інших.

У постієрархії деколонізація означає не змінити того, хто говорить згори, а усунути постійну вершину. Компетентність допомагає перевіряти факти й створювати альтернативи, заторкнуті люди вносять свій досвід і ціннісні пріоритети, а спільне рішення виникає з прозоро організованої колективної взаємодії та залишається відкритим до корекції.