ПОСТІЄРАРХІЧНИЙ АНАЛІЗ · 011

Чи може християнин воювати?

Постієрархічний аналіз тексту Габріелюса Саткаускаса й Аустеї Жалаліте про правомірну оборону

Поняття, позначені ?, пояснюються без переходу з цієї сторінки.

Доктрина справедливої війни запитує, коли збройна оборона ще може бути моральною. Постієрархія переносить питання на глибший рівень: чому цивілізація доручає творення миру тим самим владним структурам, яким конфлікт може надати більше влади, ресурсів і легітимності?

Від любові до ворога — до обов’язку захистити іншого

Підготовлений Аустеєю Жалаліте за думками священника Габріелюса Саткаускаса, висловленими в подкасті, текст починається з незручної для християнства суперечності. Ісус велить любити ворогів і підставляти другу щоку, однак людина відповідає не лише за себе. Коли нападають на дитину, громаду чи державу, непротивлення може означати не мир, а дозвіл насильству тривати. У тексті помста відокремлюється від правомірної оборони: любов до ворога не вимагає залишити його жертву без захисту.

Спираючись на Цицерона, святого Августина, святого Тому Аквінського та Катехизм Католицької Церкви, автори представляють традицію справедливої війни. Військова сила може бути виправдана лише за наявності тяжкої й безсумнівної шкоди, після вичерпання інших засобів, за обґрунтованої імовірності успіху та за умови, що вона не спричинить ще більшого зла. Навіть правомірна оборона повинна захищати цивільних, залишатися пропорційною, не перетворюватися на помсту, а її остаточною метою має бути мир.

Ці принципи застосовано до розпочатої Росією війни проти України та литовського партизанського опору радянській окупації. Автори чітко розрізняють агресора й того, хто обороняється, та нагадують: допомагати жертві нападу захищатися — не те саме, що прагнути війни.

Контекст тексту: моральне правило в екстремальній ситуації

Доктрина справедливої війни історично формувалася як обмеження влади й насильства. Вона запитує не «як перемогти?», а «коли застосування сили ще не переходить моральної межі?». Це важливе цивілізаційне досягнення: навіть зіткнувшись з агресією, політична спільнота не може проголосити, що мета виправдовує будь-які засоби.

Утім, доктрина починає діяти тоді, коли конфлікт уже досяг крайньої стадії. Вона оцінює, чи можна воювати, але значно слабше відповідає на питання, хто мав вчасно розпізнати ескалацію, хто повинен був створювати мирні альтернативи, хто перевіряє твердження влади й хто вирішує, коли оборона досягла своєї моральної мети. Інакше кажучи, вона обмежує воєнну дію, але сама по собі не створює архітектури вироблення рішень задля миру.

Що стаття робить дуже добре

Де завершується аргумент авторів і починається постієрархічний аналіз

Постієрархічний злам: не чи можна воювати, а як мир стає постійною практикою

У постієрархії мир — не перерва між війнами й не добрий намір правителя. Запобігання війні, стримування ескалації та завершення вже розпочатої війни є постійним цивілізаційним modus operandi.

Питання «Чи може християнин воювати?» звернене до особистої совісті, але війну зазвичай починає, продовжує й завершує не ізольована особа. Це роблять ієрархічні держави, їхні керівники, військове командування та закриті безпекові інституції. Тому індивідуально сформульоване моральне питання може приховати інституційний рівень: хто створив ситуацію, у якій людині залишено лише два крайні вибори — застосувати смертельну силу, захищаючи інших, або не чинити опору й дозволити агресорові їх убивати?

Постієрархічний підхід не заперечує права на оборону й не встановлює моральної рівності між агресором і жертвою. Він стверджує інше: цивілізація не повинна обмежуватися етичним вибором уже після катастрофи. Вона має створити інфраструктуру рішень, яка систематично зменшує ймовірність того, що такий вибір узагалі стане неминучим.

Найслабша ланка — критерій «легітимної влади»

За формулою святого Томи Аквінського, війну може оголосити легітимна влада. Проте правовий статус влади ще не доводить її пізнавальної компетентності, моральної неупередженості чи правдивості наданої інформації. Влада може бути законно обраною і водночас помилково оцінити загрозу, приховати альтернативи, надати надмірної ваги символічному питанню території або продовжувати конфлікт через страх політичної ціни компромісу.

Тут необхідно розрізняти три речі: оперативне командування, політичну легітимність і колективне знання. Під час бою армія не може передавати кожне тактичне рішення на суспільне обговорення. Але з цього не випливає, що та сама командна вертикаль повинна одноосібно визначати цілі війни, межу прийнятних жертв, умови переговорів і момент миру. Оперативна ієрархія може бути потрібною для конкретної функції, однак вона не повинна перетворюватися на монополію суверенітету.

Три механізми, через які ієрархія примножує ризик війни

Цей аналіз доповнюють три механізми, виокремлені в публікації «Post-Hierarchy Papers» про війну як структурну властивість ієрархії. По-перше, централізована влада посилює індивідуальну помилку: страх одного керівника, хибне сприйняття загрози чи прагнення престижу через ланцюг команд може стати катастрофою цілої держави. По-друге, інформація, що рухається вертикаллю вгору, спотворюється: підлеглі навчаються повідомляти те, що центр готовий почути; лояльність починає конкурувати з точністю, а несприятливі факти доходять до вершини із запізненням. По-третє, право вирішувати відділяється від наслідків рішення: ті, хто визначає цілі війни та її прийнятну ціну, здебільшого самі не воюють, а ті, хто гине, втрачає домівки чи виховує травмованих дітей, цих цілей не формулюють.

В ієрархії повноваження вирішувати підіймаються вгору, інформація фільтрується на шляху до вершини, а наслідки рішень спускаються вниз.

Тому війну не можна пояснювати лише моральною зіпсутістю людей або провалом дипломатії. Навіть порядні люди в такій архітектурі діють у середовищі, яке збільшує помилку, послаблює правду й розпорошує відповідальність. Новизна постієрархії полягає не в обіцянці, що всі стануть миролюбнішими, а в інституційній можливості усунути єдиний центр ескалації, горизонтально перевіряти інформацію й повернути повноваження вирішувати тим, хто відчує ціну рішення.

Чому конфлікт може бути політично вигідним носієві влади

Твердження, що керівники інколи отримують користь від загрози, — не просто прояв цинізму. Політологія давно досліджує так званий ефект rally ’round the flag: під час зовнішньої кризи суспільство може тимчасово тісніше згуртуватися навколо виконавчої влади. Класичне дослідження Джона Е. Мюллера показало зв’язок між міжнародними кризами та змінами популярності президентів США. Пізніші праці уточнили, що цей ефект не є автоматичним, однаковим або тривалим. Проте сама спонука реальна: загроза може посилити видимість центру, виправдати концентрацію ресурсів і звузити простір для внутрішньої критики.

Дослідження міжнародних відносин також розглядають відволікальну спонуку до конфлікту: влада може намагатися зовнішньою напругою затьмарити внутрішні проблеми. Емпіричні результати неоднозначні, тож не можна стверджувати, що керівники загалом прагнуть війни. Але архітектуру рішень слід будувати не на довірі до чеснот керівника, а стійкою до ситуації, у якій його політичне виживання й суспільний мир не обов’язково збігаються.

Психологія груп пояснює іншу небезпеку. За умов загрози посилюється згуртованість своєї групи, а складна історія конфлікту легко стискається до моральної дихотомії «ми» і «вони». Обговорення серед однодумців може привести до радикальнішої спільної позиції, ніж їхні початкові погляди. Тому закритий безпековий кабінет не захищений від групової поляризації лише тому, що там сидять професіонали.

Що є найвищою цінністю?

В ієрархічному державному дискурсі війну часто описують поняттями території, суверенітету, престижу та історичного права. Вони не є несуттєвими: територія дає людям дім, інституції та захист. Але територія сама по собі не є моральним суб’єктом. Вона цінна тому, що на ній можуть жити люди.

Найвища цінність — не територія, а людське життя. Територію слід захищати тому, що вона оберігає свободу й життя людей, а не жертвувати людьми задля збереження території як абстрактного об’єкта влади.

Така ієрархія цінностей не означає, що агресорові слід віддати все, чого він вимагає. Поступка, яка заохочує нову агресію, може занапастити ще більше людей. Тому пріоритет життя — не проста арифметика «менше загиблих сьогодні». Він вимагає оцінювати довгострокові наслідки, окупаційне насильство, імовірність майбутніх війн, людську свободу, вигнання з домівок і руйнування цивілізаційних правил. Однак тягар доказування змінюється: кожна мета продовження війни має показати, як вона захищає людей, а не лише символічну цілісність держави.

Мир — не лише переговори між двома вершинами

Ієрархічне розуміння миру часто повторює архітектуру війни. Конфліктом керують кілька центрів, тому очікується, що одного дня ті самі центри сядуть за стіл і домовляться. Але керівники можуть бути ув’язнені власними попередніми заявами, електоратами, репутацією, апаратами безпеки та страхом здатися слабкими. Дві вершини можуть мати менше свободи для миру, ніж їхні суспільства.

Постієрархічна інфраструктура миру діяла б постійно, а не лише під час офіційних переговорів. Конфліктологи, фахівці з міжнародного права, безпеки, економіки й психології, знавці регіонів, біженці, мешканці окупованих територій та інші групи, яких стосується рішення, могли б створювати й оцінювати багато часткових рішень: гуманітарні коридори, обміни полоненими, режими захисту цивільних, контрольоване припинення вогню, гарантії безпеки, механізми відшкодування збитків, тимчасове управління територіями, умови зміни санкцій і довгострокову політику подолання травм.

Мирна альтернатива рідко постає як один геніальний план. Частіше це архітектура взаємно узгоджених рішень. Середовище колективного інтелекту дає змогу конструювати її з багатьох компетенцій, а не чекати волі одного дипломата чи правителя.

Учасника вироблення рішень визначає не ідентичність, а компетентність

В ієрархічних переговорах право формулювати рішення зазвичай дають посада, державний мандат, військове звання або належність до визнаної інституції. У постієрархічному виробленні рішень критерій входу інший. Учасником може стати будь-яка людина, що знається на досліджуваній сфері, — незалежно від раси, національності, громадянства, статі, віку, соціального становища чи інституційного статусу. Важливо не те, ким людина є в соціальній ієрархії, а чи має вона знання, потрібні конкретному проблемному кластеру, і чи здатна змістовно долучатися до спільного пошуку рішень.

Це особливо важливо під час розв’язання проблем війни. Цінне рішення щодо контролю припинення вогню, гуманітарного коридору або подолання травми може запропонувати не лише високопоставлений дипломат. Воно може постати з досвіду місцевого лікаря, логіста, біженця, історика регіону, громадянина ворожої держави або молодого дослідника. Національність не робить людину ані компетентною, ані некомпетентною; так само посада сама по собі не доводить, що її пропозиція найкраща. У середовищі підзвітної анонімності передусім оцінюють зміст пропозиції, а не ім’я, походження чи прапор автора.

Відкритість не означає, що кожен автоматично стає експертом з будь-якої теми. Компетентність перевіряється щодо конкретного кластера, може зростати завдяки участі й не надається назавжди дипломом або посадою. Як формується така група учасників вироблення рішень, докладніше показано в статті Атласу постієрархії «Хто вирішуватиме? Як формується група учасників вироблення рішень».

Як не дозволити суспільствам перетворитися на два табори, що вже не розмовляють

Війні потрібна не лише зброя, а й пізнавальна інфраструктура: оповідь, у якій інша група постає однорідною, незмінною і за своєю суттю злою. Коли люди бачать лише жертви свого боку, аргументи свого боку й експертів свого боку, навіть мирну пропозицію можуть визнати зрадою.

Постієрархія не стирає моральної відмінності між агресією та обороною, але відмовляється ототожнювати людей з їхньою владою. Російська влада, російська армія і кожен громадянин Росії — не один і той самий суб’єкт; так само в українському суспільстві існують різні досвіди, страхи та межі прийнятного ризику. Бачити ці відмінності — не означає послаблювати опір агресії; це зменшує відтворення колективної ненависті.

У середовищі підзвітної анонімності пропозицію передусім оцінюють за змістом, а не за тим, чи подав її військовий, пацифіст, українець, росіянин, священнослужитель або біженець. Система може показати не лише середню оцінку, а й справжню розбіжність суджень. Така розбіжність — не причина придушити одну сторону, а діагностичний сигнал, що слід шукати нову альтернативу, яка відповідає на ризики, помічені обома групами.

Більші цілі цивілізації

Війна звужує часовий горизонт до наступної атаки, наступного міста чи наступної лінії фронту. Але призначення суспільств не в тому, щоб вічно бути готовими знищити одне одного. Вони мають творити культуру, знання, здоров’я, взаємну довіру й економічні умови, які дають людині змогу розвиватися.

Тому постієрархічний аналіз миру запитує не лише «якими будуть кордони після війни?», а й «яка цивілізація буде можливою після неї?». Скільки молодих людей буде втрачено? Яку ціну в освіті, науці й культурі заплатять обидва суспільства? Скільки десятиліть триватиме травма? Які інституції не дозволять наступному поколінню успадкувати той самий конфлікт? Ці питання — не додаток до безпеки. Вони визначають, що взагалі означає захищати життя.

Як практично працювало б постієрархічне вироблення рішень задля миру

1. Пріоритет цінностей. Людське життя, гідність і довгострокова свобода визначаються як найвищі критерії; територія, престиж і безперервність інституцій оцінюються за тим, як вони захищають ці критерії.
2. Шар фактів відокремлюється від оцінок. Незалежно перевіряються дані про агресію, жертви, окупаційні практики, військові спроможності, економічні наслідки та реальні можливості переговорів. Невизначеність не приховується.
3. Формується відкрита група компетентних учасників вироблення рішень. Конфліктологи, фахівці з безпеки, права, економіки, психології, історії та регіонів створюють альтернативи в середовищі колективного інтелекту. Долучитися може кожен, хто знається на сфері конкретного кластера, незалежно від походження чи інституційного статусу. Компетентність перевіряється, але посада не дає автоматичної ваги рішенню.
4. Створюється не один договір, а портфель рішень. Оцінюються поєднання деескалації, захисту цивільних, контролю припинення вогню, гарантій, правосуддя, відбудови та довгострокового примирення.
5. Зміст оцінюється анонімно. Учасники не бачать статусу авторів пропозицій і намагаються оцінити, як альтернативу оцінив би мудрий колектив компетентних учасників. Це зменшує вплив лідера, інституції та групової лояльності.
6. Поляризація використовується для діагностики. Якщо оцінки розпадаються на групи, шукають не перемоги більшості, а причину: різні загрози, факти, часові горизонти чи цінності. Потім створюють нові альтернативи.
7. Суспільства, яких стосується рішення, оцінюють альтернативи експертів. Знавці готують можливі рішення, а безпосередньо заторкнуті люди в середовищі колективного інтелекту обирають прийнятні ризики й компроміси. Жодна владна вершина не привласнює одноосібно права визначати ціну їхнього життя.
8. Оперативне командування реалізує, але не монополізує мету. Військові й дипломатичні інституції зберігають потрібну для своєї функції структуру командування, однак діють у межах, визначених суспільством, під контролем і в рамках постійно оновлюваного мандата на мир.
9. Рішення вважаються гіпотезами, які слід перевіряти. Припинення вогню, коридори, гарантії та заходи відбудови відстежуються; їхні результати повертаються в систему, а наступний крок коригується відповідно до реального впливу на людське життя й безпеку.

Постієрархія — не наївний пацифізм

Наївний пацифізм міг би припускати, що достатньо доброзичливого діалогу. Постієрархія такого припущення не робить. Вона визнає агресію, обман, асиметрію сили й потребу іноді негайно зупинити насильство. Але вона також не визнає, що єдиним реалізмом є реалізм військової ієрархії.

Оборона може бути необхідною, щоб пошук миру взагалі залишався можливим. Але необхідність оборони не дає владі необмеженого права визначати, як довго, якою ціною і заради якої мети слід воювати. Постієрархічний реалізм вимагає водночас зберігати дві спроможності: зупиняти агресора й безперервно конструювати шлях до припинення насильства.

Згадані наукові джерела

• John E. Mueller, «Presidential Popularity from Truman to Johnson», American Political Science Review, 1970. DOI: 10.2307/1955610.
• James D. Fearon, «Rationalist Explanations for War», International Organization, 1995. DOI: 10.2307/2706903.
• Bruce Bueno de Mesquita, Alastair Smith, Randolph M. Siverson і James D. Morrow, The Logic of Political Survival, MIT Press, 2003. Сторінка видавця.
• Cass R. Sunstein, «The Law of Group Polarization», Journal of Political Philosophy, 2002. DOI: 10.1111/1467-9760.00148.

Концептуальне продовження: Саулюс Норвайшас, «War Is a Structural Feature of Hierarchy», Post-Hierarchy Papers № 55, 2025.

flowchart TD
        A["Агресія"] --> B["Правомірна оборона"]
        B --> C["Критерії справедливої війни"]
        C --> D{"Хто вирішує?"}
        D -->|"Вершина ієрархії"| E["Мета й завершення війни зосереджені в центрі"]
        D -->|"Постієрархічний процес"| F["I етап: альтернативи конфліктологів та інших знавців у середовищі КІ"]
        F --> G["II етап: рішення людей, яких воно стосується, у середовищі КІ"]
        G --> H["Оборона + безперервний пошук миру"]
        H --> I["Життя, свобода й неповторення війни"]
        classDef conventional fill:#f3f1ec,stroke:#9b978f,color:#25261f
        classDef post fill:#fff8f4,stroke:#a93b2b,color:#25261f,stroke-width:2px
        class A,B,C,D,E conventional
        class F,G,H,I post